У часи Київської Русі
Згідно археологічних даних, місто виникло в період Київської Русі, приблизно в XI столітті в місцині, яка багата соляними джерелами з яких здавна видобували сіль. З самого моменту заснування міста головним його багатством були соляна промисловість. Про існування міста біля джерел ропи свідчить хоча б факт, зафіксований в 1106 році в Києво-Печерському патерику. Тоді, внаслідок уособиці між Давидом Ігоревичем та Святополком Ізяславичем, припинився довіз солі з Галича та Перемишля, й не стало її по всій Руській землі («не бисть солі по всій Руській землі»). Технологія добування солі була досить проста. В спеціальні жбани (черіні) заливали воду, збагачену сіллю (ропу) й нагрівали ті жбани на багатті. До наших днів збереглися назви вулиць, пов’язані з цим процесом: Зварицька, Жупна (Жупою називали солеварню), Солоний Ставок. При випаровуванні води залишалась сама сіль, яка обпалювалася на вогні у вигляді так званих топок. Дев’ять таких конусоподібних топок стали символом міста і зображені на гербах міста різних періодів: польського, австрійського, радянського й сучасного періоду незалежності України. У складеному наприкінці XIV століття «Списку городів руських далеких і близьких» згадується під назвою Другабець серед категорії «Волинських городів» між двома столичними містами Холмом і Львовом Великим (Лвовъ Великій).
Поряд було побудовано фортецю Тустань.
У часи литовсько-польської держави
Окрім «Списку руських міст» Дрогобич наприкінці XIV століття згадується ще двічі (1387 та 1390 роки) у львівському міському акті, та в буллі Папи римського Боніфація IX. В цей час місто отримує власний герб, на якому білий орел тримає на грудях щит з тими ж дев’ятьма топками солі. У той же час в місті починається насадження римо-католицизму, про що свідчить королівський рескрипт, згідно якого, дрогобицька дерев’яна церква Пречистої Діви Марії була перетворена на католицький костел св. Бартоломея.
Як досить велике місто, Дрогобич мав замок з земляними фортифікаційними укріпленнями. Проте, на сьогодні він не зберігся. В середині XV ст. в місті збудовано католицький костел Святого Бартоломея. Близько 1450 року в місті народився Юрій Котермак (Дрогобич) — визначний діяч східноєвропейського Відродження, перший український автор друкованої книги. В 1460 році місто отримало самоуправління за магдебурзьким правом, що було підтверджено в 1506 році польським королем Олександром Ягеллончиком. Відтоді Дрогобич «Королівське вільне місто».
Упродовж XV—XVI століть Дрогобич ріс і розвивався як типове середньовічне місто Галичини. Діяло міське самоуправління й судочинство, проводились ярмарки, працювали цехи та солеварні. В 1535 році був створений цех ковалів та слюсарів, а в 1565 році в місті налічувалось 45 солеварень.
Протягом XVII століття на Дрогобич періодично накочувались татарські набіги (останній відбувся в 1699 р.), виникали епідемії, траплялися пожежі та повені. В цей час розвивається духовне життя міста, утворюється православне братство при церкві Воздвиження, будуються православні та католицькі храми. Зокрема, на початку століття була побудована дерев’яна тризрубна церква Воздвиження Чесного Хреста та церква святого Юра. У часи Визвольної війни у 1648 р. козаки Б.Хмельницького захопили місто, під час штурму костела Святого Бартоломія було вбито багато міщан.
В 1657 році в місті перебував угорський князь Юрія II Ракоці. В 1663 році споруджена перша міська школа. Протягом 1700–1709 рр будується новий костел та монастир кармелітів (нинішній кафедральний храм Святої Трійці). У 1740 р. будується нова міська ратуша, а у 1756 р. засновано міську пошту.
У часи Габсбургів
У 1772 році, після першого поділу Польщі, Дрогобич, як і вся Східна Галичина, опинився у складі монархії Габсбургів (з 1804 року — Австрійської імперії, 1867 — Австро-Угорської).
Після 1775 року почала діяльність Дрогобицька василіянська гімназія.
У XIX столітті поряд з традиційною спеціалізацією Дрогобича, як центра солеваріння, бурхливого розвитку зазнала нафтопереробка. Здавна на околицях міста виявляли поклади нафтопродуктів та озокериту. Ще у 1788 р. у місті вперше у Європі почали використовувати для освітлення нафтові ліхтарі. В 1814 році управитель соляних копалень Й. Геккель спорудив першу примітивну нафтоперегінну установку. В 1817 році військові казарми і солеварні Дрогобича вперше в Європі освітлювали гасом. В 1822 році першу нафтову лампу встановлено перед ратушею. В 1836 році розпочато освітлення міських вулиць. А із уведенням до дії у 1859 р. першої промислової нафтоперегінної установки нафтовий фактор вийшов на чільне місце міського господарства.
Після швидкої забудови кам’яними будівлями він набув цілком європейського вигляду. Тут тісно переплелися різні стилі — від готичного, ренесансного, барокового, класичного — до еклектичного і модерного. У 1842–1865 роках була побудована хоральна синагога, яка стала найбільшою у Східній Галичині.
В цей час у початковій школі отців Василіян, а згодом у міській гімназії, навчався Іван Франко, пізніше— класики української літератури Василь Стефаник і Лесь Мартович. Вчилися або працювали багато інших відомих представників культури, громадських та політичних діячів: письменники — співець Борислава — «галицької Каліфорнії» Стефан Ковалів, Володимир Бірчак, мовознавець і природознавець Іван Верхратський, театральний режисер Йосип Стадник, польський письменник і художник юдейського походження Бруно Шульц.
Великої шкоди місту і околицям завдала Перша світова війна. Російські війська при відступі вивезли навіть обладнання нафтопереробного заводу, а запаси нафтопродуктів вилили зі сховищ.
3 березня 1918 року в місті відбулось «свято державності і миру» (віче) на підтримку дій уряду УНР, на якому були присутні близько 50 000 осіб.
Західноукраїнська Народна Республіка
На відміну від більшости міст та містечок Галичини, де українці взяли владу до рук 1 листопада 1918 року, поляки утримували владу у місті до 2 листопада. Українці опанували містом після прибуття до нього військових частин. На жаль, не удалось уникнути при цьому кровопролиття.
14 — 15 квітня 1919 р. в місті вибухнуло повстання, очолюване революційним комітетом, керівне ядро якого становили комуністи (члени КП Східної Галичини) В.Коцко, Г.Михаць, І.Кушнір. Робітники, повсталі міліціонери захопили центр міста, вокзал, пошту, приміщення суду, тюрму. Увечері об’єднана робітничо-селянська рада була проголошена органом державної влади (керівництво — 5 осіб). Було надіслано привітання Радянським урядам України, Угорщини. 15 квітня частини УГА обеззброїли повстанців, проводирів було заарештовано. 8 — 10 травня у місті відбулось виїзне засідання уряду ЗУНР з участю військового командування. Дрогобицький бунт вписувався у геополітичні плани Москви щодо створення більшовицького містка до Угорщини і Баварії.
У складі польської держави
Після виру Першої світової війни, радянсько-польської війни та чисельних змін влад, Галичина опиняється у складі Польської держави. За польського панування, в 1922 — 1927 роках зводиться нинішня ратуша.
У 1924–1926 роках прокладається газопровід Стрий — Дрогобич — Борислав — Стебник, а в 1928 — 1933 водогін с.Уріж — Дрогобич.
Відкрилася Українська жіноча учительська семінарія сестер Василіянок (1920), українська приватна гімназія (1928). Під час проведення поляками пацифікації 1930 року багато дрогобичан заарештовано та сиділи в тюрмах в Самборі та Березі Картузькій.
На відміну від переважно україномовних навколишніх сіл, жителі Дрогобича тих часів різних національностей між собою часто спілкувались балаком.
Друга світова війна
1939—1941
1 вересня 1939 з нападу Німеччини на Польщу розпочалась Друга світова війна. Вже 10 вересня бомбардувальники скинули свій вантаж на залізничний вокзал та рафінерію Польмін (теперішній нафтопереробний завод № 1), а 11 вересня ще й на малу станцію на Трускавецькій, сільзавод та шпихлір.
18 вересня в місто, не зустрівши опору польської армії, ввійшли війська вермахту. Бургомістром призначають представника місцевої польської громади, вивозять нафтопродукти, проте вже зранку 24 вересня німці покинули місто, оскільки, відповідно до пакту Молотова—Ріббентропа, Дрогобич переходив до радянської зони окупації. О 17.45 того ж дня по вулиці Стрийській в місто вступили війська 12-ї армії генерала Тюленєва.
В жовтні 1939 року були проведені вибори до Народних Зборів Західної України, нова влада призначила на керівні посади людей, присланих зі східних областей УРСР. Почалася націоналізація та конфіскація банків, підприємств, власності кооперативів, церковних організацій та приватних осіб. Велика частина продуктів нафтопереробки в 1940–1941 роках ішла на експорт, на потреби Третього Рейху.
Припинено випуск усіх газет та інших часописів міста, замість яких почали виходити комуністичні видання. Закрито осередки всіх політичних партій, «Просвіту», «Рідну школу» «Сокіл». Закрито семінарію сестер Василіянок та торговельну школу. Замість цього пропонувалося вступати в ідеологізовані піонерські, комсомольські, профспілкові організації та ДТСААФ. 7 листопада в Дрогобичі вперше пройшло святкування річниці жовтневого перевороту, під час цього демонстранти топталися по державній та національній символіці поляків.
27 листопада 1939 року була створена Дрогобицька область з 10 повітів, поділених 17 січня 1940 р. на 30 районів. Дрогобич став обласним та згодом — районним центром. Створено обласне управління НКВС, керівником якого з 27 листопада став І.Зачепа. Під тотальний контроль НКВС потрапили всі установи міста й області, йому підпорядковувалися в’язниці (зокрема, Дрогобицькі «Бриґідки»), міліція, органи держбезпеки, прикордонні війська, пожежна служба.
21 грудня польський злотий, як засіб платежу, замінено в обігу на радянський рубль (карбованець). Заблоковано ощадні та банківські рахунки мешканців. Обмінювалась на рублі сума лише до 300 злотих по невигідному курсу обміну. Населення різко зубожіло, з’явилися черги.
24 березня 1940 року на виборах по місту Дрогобичу (дільниця № 23) депутатом до Верховної ради СРСР став перший секретар Дрогобицького обкому КП(б)У Яків Микитович Ткач, а депутатом до Верховної ради УРСР — Ярослав Середа. За офіційними повідомленнями, за представників влади віддали свої голоси 99,39 % виборців.
Постановами Ради Народних Комісарів УРСР в місті створено державний обласний драмтеатр (тепер Львівський обласний академічний музично-драматичний театр імені Юрія Дрогобича), обласну філармонію, обласний будинок народної творчості, вчительський інститут (тепер Дрогобицький педагогічний університет), державний обласний історичний музей (тепер Дрогобицький краєзнавчий музей), державну обласну бібліотеку для дорослих та державну обласну дитячу бібліотеку, відкрито медпункти першої допомоги, пологовий будинок на 45 місць, венеричну клініку на 45 місць, пункти консультації матері та дитини, організовано 4-місячну медшколу на 50 чоловік.
Нова влада розпочала масові арешти і депортації польського населення. Багатьох дрогобичан чекали ув’язнення, висилка в концтабори ГУЛАГу та навіть смертні вироки. Спротив таким діям чинили як поляки, зорганізовані в Союз збройної боротьби, так і українці під керівництвом ОУНР.
22 червня 1941 року місто було бомбардовано німецькою авіацією, під удар попали залізнична станція з вокзалом та нафтопереробні підприємства міста, а також військові казарми. Починаючи з цього дня і аж до 29 червня енкаведисти поспішно арештовували представників дрогобицької інтелігенції, гімназистів та студентів. Частину заарештованих вивезли, решту — вбили. Розпочалось масове вбивство ув’язнених у тюрмах Дрогобича, де було замордовано кількасот осіб, серед яких були єромонахи Яким Сеньківський та Северіян Бараник. Весною 1946-го року був замордований також Віталій Байрак.
Під німецькою окупацією
1 липня 1941 року в Дрогобич входять війська гітлерівської Німеччини та її сателіта тисовської Словаччини. Військова комендатура німців, яка керувала містом протягом липня, знаходилась в готелі «Європа». Комендантом міста призначено майора Баєра. Він видав розпорядження про введення в обіг нарівні з рублем німецької марки, пізніше в обіг повернуто злотий. Протягом тижня в місті відновлено електро- та водопостачання. За пару днів відновлено газопостачання, хоча населенню, крім німців, заборонялось використовувати газ для побутових потреб з 8-ї ранку до 6-ї вечора.
В будинку № 2 на вулиці Стрийській (біля церкви Петра й Павла) розмістився обласний провід ОУНР під керівництвом уродженця Сколівщини Андрія Шукатка (псевдо «Шрам»). 29 районів області було об’єднано в три округи: Перемиську, Самбірську, та Стрийську, які мали свої надрайонні проводи. Дрогобицький район зі своїм провідником напряму підпорядковувався обласному проводу.
3 липня 1941 року в Народному домі член проводу Василь Николяк («Клен») оголосив про Акт відновлення Української Держави. 5 липня в дрогобицькій пресі опубліковано «Маніфест ОУН». Наступного дня на кількатисячному мітингу, що зібрався на площі перед церквою святого Юра, В.Николяк повідомив про створення у Львові уряду української держави на чолі з прем’єром Ярославом Стецьком. Присутні на мітингу присягнули на вірність Україні.
З серпня 1941 року по серпень 1944 року Дрогобич у складі дистрикту Галичина входив до складу генерал-губернаторства з центром у Кракові. Дрогобицьку область перейменовано на окружне староство (Крайсгауптманшафт Дрогобич). Старостою округи (крайсгауптманом) призначено Є.Адамчика, а в 1942-1944 роках цю посаду обіймав адвокат з Дюссельдорфа Ґарґентс. Міською управою керував бургомістр адвокат Осип Костшембський.
11 липня на окружних зборах відновлено роботу Союзу українських кооперативів на чолі з Дмитром Німиловичем. Цього ж дня за участю дрогобицьких лікарів знову запрацювала Каса хворих під керівництвом директора Теофілія Гладиловича та начального лікаря Володимира Чапельського. Після вимушеної перерви під управлінням Антона Левицького запрацювала і почала нарощувати потужності Народна торгівля. В 1943 це товариство обслуговувало в 10 магазинах 55 % жителів Дрогобича. З 28 липня відновлено роботу міського ринку (щопонеділка). Протягом 27 липня — 2 серпня був проведений перепис населення міста.
Відмовивши керівництву ОУН у створенні власної міліції, дрогобицьке гестапо з середини липня почало набір та навчання Української допоміжної поліції. 18 липня замість евакуйованої сформовано нову міську пожежну команду. На початку осені в місто введені фельджандармерія (нім. Feldgendarmerie — польова жандармерія) та відділ шуцполіції (нім. Schutzmannschaft), який відповідав за безпеку нафтопромислу як наземну, так і з повітря.
З липня в Дрогобичі з періодичністю три рази на тиждень розпочато випуск газети, яка отримала назву «Вільне слово». Влітку поновив репетиції й виступи та вернувся до звичного концертного репертуару хор Боян Дрогобицький. 17 серпня футбольна команда місцевого спортивного товариства «Підгір’я» з рахунком 4:3 перемогла на своєму полі клуб «Ріпник» з Борислава. Існувало в Дрогобичі ще товариство «Ватра».
В серпні в місті для допомоги українським громадянам та установам організовано товариство «Українська Допомогова Акція» (УДА). 5 вересня УДА реорганізовано в Український Окружний Комітет (УОК), структурну ланку Українського Крайового Комітету, а з 1 березня 1942 року — Українського центрального комітету. При фінансовій допомозі УОК запрацював аматорський театр. З 25 вересня по 27 вересня проведено запис дітей з 1928 по 1934 роки народження на навчання в українських народних школах. У грудні відкрито «Державну гімназію з українською мовою навчання в Дрогобичі». Відновлено вивчення латинської мови та релігії. Російську мову замінено німецькою.
15 вересня силами гестапо та фельджандармерії заарештовано близько 50 членів ОУН, серед яких майже весь обласний провід, і відправлено в концтабір Монтелюпіх поблизу Кракова. Після Андрія Шукатки обласний провід очолив його заступник Василь Николяк.
З 1 грудня 1941 року в місті введено картки. Основний набір харчів, який отримували всі працюючі жителі міста (близько 19 000 осіб) у грудні становив: борошна — 400 грамів, кави — 80 грамів, м’яса — 400 грамів, хліба — 6 кілограмів, цукру — 800 грамів. Дрогобичани, які працювали в уряді та важливих установах чи підприємствах (близько 2 000 осіб) мали право додатково: борошна — 400 гр., масла — 126 гр., м’яса — 400 гр., цукру — 500 гр. Крім того, 577 дітей до дворічного віку та 490 хворих отримували щодня по 250 гр. молока. Але все це не стосувалося єврейської громади Дрогобича.
12 квітня 1942 року розпочато мобілізацію дрогобичан з 1919 по 1922 роки народження до баудінсту. Молодь використовували для важких некваліфікованих робіт на НПЗ, підприємстві з виготовлення дахівки, будівництва та ремонту доріг, копання траншей тощо.
В 1942 році в Карпатах гітлерівцями був схоплений Олекса Гасин (псевдо «Лицар»), член Крайового проводу ОУН. Його перевезли до міста та тримали в тюрмі при гестапо на вулиці Стрийській. Завдяки проведеній операції підпілля ОУН 9 квітня 1943 року він був звільнений.
В 1943 році на Дрогобиччині, як і по всій Галичині, почали створюватися загони Української Народної Самооборони, реорганізовані в грудні в УПА-Захід. Гітлерівці у свою чергу активізували антиукраїнські акції, арештовуючи та знищуючи членів ОУН, УПА та їх симпатиків. Весною заарештовано Володимира Кобільника, який виконував функції повітового провідника ОУН. Смерть свою зустрів 28 лютого 1945 року в концентраційному таборі в Шембурзі.
23 квітня місто та НПЗ піддано бомбардуванню. Силами німецьких спеціалістів та дармової (євреї та полонені) робочої сили виробництво швидко відновлено.
28 квітня оголошено про створення дивізії «Галичина».
3 травня відбулась окружна нарада присвячена питанню формування дивізії. Через деякий час на площі Театральній запрацювала комісія, яка 6 днів на тиждень з 8 ранку до 6 вечора приймала добровольців. Вже з 17 липня по 19 липня перші групи майбутніх дивізійників на поїздах відправились до Львова.
З більше ніж 10 000 полонених червоноармійців, які знаходились в таборі біля Бригідок в 1941 році, у травні 1943 залишилось живими лише 2 200, з них приблизно 880 узбеків, 660 росіян, 330 українців та 220 киргизів.
В жовтні розстріляно групу українських повстанців з тюрми. В тому ж місяці в окрузі, як і по всій Галичині, запроваджено інститут заручників, тобто окупаційною владою заарештовувались та кидались до в’язниці мирні жителі, над якими при першій же антинімецькій акції проводилась екзекуція. Також практикувався за антинімецькі дії УПА розстріл полонених повстанців.
Вранці 26 червня 1944 року в рамках операції «Френтік-2» 71 бомбардувальник «Літаюча фортеця» В-17 8-ї повітряної армії ВПС США в супроводі 56 винищувачів Р-51 «Мустанг» з аеродромів в Україні здійснили авіаналіт на Дрогобич, скинувши на НПЗ та місто 1125 двістап’ятидесятифунтових авіабомб, після чого полетіли на бази в Італії.
Влітку 1944 року, у зв’язку з наближенням лінії фронту до Дрогобича, установи Третього Рейху одну за одною евакуйовано з міста. Разом з ними на захід, ближче до військ союзників СРСР по антигітлерівській коаліції, покидала Дрогобиччину й частина її мешканців.
Згідно з Актом від 10 травня 1945 року Комісії з розслідування нацистських злочинів у Дрогобичі розстріляно 14 500 осіб (з них понад 10 000 у Броницькому лісі), знищено 10 800 військовополонених, убито 42 вчителі, 47 лікарів, 100 робітників та інженерів керамічного та нафтопереробних заводів, вивезено на примусові роботи до Німеччини 3 100 мешканців. Місту завдано матеріальних збитків на 22 000 000 рублів.
Становище єврейського населення
Якщо до українців німецька влада ставилась на початку окупації терпимо, то євреї відразу відчули на собі гітлерівський «новий порядок». Їм заборонили користуватись тротуарами і взагалі ходити центральною частиною міста, наказано здати всі ювелірні прикраси та хутряні вироби і радіоприймачі, постійно носити на собі «Зірку Давида». На вимогу коменданта в місті створено юденрат на чолі з доктором Ісааком Розенблатом і його заступником, а фактичним керівником, Маврицієм Рурберґом. Завданням юденрату було організація дешевої робочої сили для місцевих потреб німців. Для виконання наказів з євреїв створено ортполіцію (нім. Judischer Ordnungsdienst), озброєну дерев’яними палицями.
Виконуючи розпорядження губернатора дистрикту К.Ляша від 6 листопада 1941 року, гітлерівці розпочали виселення всіх дрогобицьких євреїв у гетто та ліквідацію, на їх думку, нездатних до тяжкої роботи. Вже на початку листопада сіпо та жандармерія знищили в Броницькому лісі 420 осіб похилого віку. Для працездатних створено чотири табори праці: на Гірці, на Гирівці (біля підприємства по виготовленню дахівки), на вулицях Шашкевича та Данила Галицького (колишня Ягеллонська). 22 листопада знову в Броницькому лісі розстріляно ще 250 осіб. Знищено 65 хворих з єврейського дитячого сиротинця.
З 6 серпня до 8 серпня від 4 000 до 6 000 євреїв з Дрогобича вивезено до села Белжець (так звана «акція Белжець») для ліквідації в концентраційних таборах, зокрема у винищувальному таборі Белжець. Через деякий час нацисти вивезли ще близько 2 500 осіб. 19 жовтня близько 4 000 євреїв вигнано з будинків до тимчасового табору на вулиці Гарбарській, де 3 тижні утримувано без води та їжі. Уцілілих відправлено в концтабори. Незабаром протягом трьох тижнів гітлерівцями проводилась так звана «жіноча акція», внаслідок якої німцями змушено ортполіцаїв гнати на ліквідацію близько 1 200 жінок, серед яких були й їхні матері. 19 листопада, в «дикий четвер», близько сотні дрогобицьких євреїв загинуло на вулицях міста. Серед них Бруно Шульц, якого вбито двома пострілами в голову при виході з юденрату на вулицю Чацького (тепер Шевченка).
У травні розпочато ліквідацію гетто. Євреї не чекали мовчки смерті, а робили все можливе, щоб врятуватися: тікали в навколишні села й ліси, ховались у збудованих криївках, схронах і бункерах, на горищах та в підвалах. Не залишались осторонь і українці з поляками, хоча ризикували собою. Якщо раніше й траплялись в місті незначні міжнаціональні конфлікти на побутовому рівні, то цінність людського життя переважила неприязнь. 27 липня 680 євреїв кинуто окупантами до тюрми на вулиці Стрийській, за деякий час 640 вивезено в Броницький ліс та розстріляно. Наприкінці серпня гітлерівцями ліквідовано останній єврейський табір праці.
Німецьку окупацію пережили в Дрогобичі біля п’ятисот осіб єврейської національності, серед яких і головний рабин міста Якуб Авіґдор. Близько двох сотень дрогобичан переховували євреїв під час війни. Зокрема Владислав та Володимир Василькевичі врятували 58 осіб, Ізидор Волосянський — 39 осіб, Іван та Марія Писк — 48 осіб, Ян Савінський та Петро Стецик — 54 особи. Декого з рятівників, ізраїльській музей Яд Вашем за це проголосив «Праведниками світу».
У складі УРСР
Приблизно в 8.30 ранку 6 серпня після двогодинного бою в районі НПЗ Польмін в місто ввійшли бійці 167-ї стрілецької дивізії Четвертого Українського фронту. Дрогобич став першим містом, зайнятим цим фронтом після відновлення (ліквідовано 16 травня 1944 року).
Вже 15 серпня 1944 в місті відновлено постачання електроенергії, а 3 вересня відновлено подачу води та газу.
В жовтні відкрито міську партійну школу. На всіх заводах та в установах створено первинні організації ВКП(б) та ВЛКСМ. Утворено товариство з поширення політичних і наукових знань. Для виховання народу, який, за словами секретаря Дрогобицького обкому та міському КП(б)У Степана Олексенка «протягом століть підпадав впливу ворожої нам націоналістичної буржуазної пропаганди», у дусі комуністичної ідеології організовуються доповіді, лекції та політінформації, з врахуванням грамотності та політичної обізнаності різних прошарків суспільства та соціальних груп, наприклад окремо для вчителів, для жінок, інтелігенції, лікарів, молоді, робітників тощо. Партійно-господарський апарат Дрогобича повністю сформовано з представників східних областей України та інших республік СРСР, для чого в місто протягом кількох місяців скеровано 330 осіб.
Дрогобицька область проіснувала до травня 1959 року, коли її територія була приєднана до складу Львівської області.
У повоєнні роки в місті збудовані калійний комбінат, заводи автомобільних кранів, газової апаратури, молочний, плодоконсервний, лікеро-горілчаний; хлібокомбінат; розширено та реконструйовано нафтопереробний, солеварний, керамічний, долотний заводи, м’ясокомбінат. Діяли педагогічний інститут, загальнотехнічний факультет Львівського політехнічного інституту, 2 технікуми (нафтовидобувний і механічний), музичне училище.
У цей період у Дрогобичі працювали Герої Соціалістичної Праці Барабащук Микола Григорович, Машера Іван Михайлович, Бішко Дмитро Юрійович.
Сучасність
У наш час основною промисловою галуззю міста є машинобудування та нафтопереробка. У місті налічується 18 загальноосвітніх шкіл, гімназія, ліцей, шість училищ та технікумів, одна художня та дві музичні школи, чотири виші. У місті відкрито пам’ятники Юрію Дрогобичу, Степанові Бандері, воїнам-інтернаціоналістам, до 2000-ліття християнства, Маркіянові Шашкевичу, Василеві Стефанику, Іванові Франку, Тарасові Шевченку, Папі Римському Іванові Павлу II, Адаму Міцкевичу, В’ячеславу Чорноволу.
Сучасний Дрогобич не перестає дивувати своїми стародавніми таємницями. В ніч з 1 березня на 2 березня 2012 року обвалилась підлога в крамниці «Фото Квеллє» (англ. “Foto Quelle“) за адресою площа Ринок, 8. Утворилась яма глибиною до трьох метрів, у яку провалилась частина офісної техніки. При огляді її співробітниками МНС виявлено підземні ходи, один з яких вів у сторону костелу, інший — до ратуші.
У 2016 році на державному рівні в Україні відзначався ювілей — 925 років з часу заснування міста Дрогобича (1091).
З 2016 року в Дрогобичі щорічно проводиться урочиста церемонія нагородження лауреатів Міжнародної премії ім. Івана Франка.
